Перше, що малює собі в уяві людина, коли чує про молитву, що це – прохання Бога про щось. Але прохання становлять лише частину стосунків з Творцем. Якщо приглянемось до літургійної молитви, то у ній здебільшого «хвалимо Тебе, благословимо Тебе, кланяємось Тобі, славимо Тебе, дякуємо Тобі заради великої Твоєї слави» (Мале славослов’я на Утрені чи Повечір’ї). Але іноді й просимо. Що і як – це ми безпосередньо можемо навчитись зі структури й текстів богослужінь.
Божественна Літургія, Вечірня та Утреня містять такі частини, які називаються єктеніями. У них ми Богові висловлюємо прохання. Характер цих прохань здебільшого спільнотний. У них молимось за потреби Церкви, народу і всього світу, в тому числі й людей, які, можливо, і самі за себе не моляться.
Багатою на єктенії є Божественна Літургія. Тільки їй притаманні єктенії за вірних, за померлих, за оглашенних, благодарна, в якій, поряд з подякою за даровані Христом Його Тіло і Кров у Причасті, не втомлюємось також просити: «Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю».
Натомість єктенії мирну, малу, прохальну й сугубу молимось також і на Вечірні та Утрені. Кожна містить ряд прохань, які виголошує священик чи диякон, а вірні на них відповідають словами «Господи, помилуй» або «Подай, Господи» (на прохальній єктенії). І так випрошує у Бога різноманітні благодаті уся Церква.
Характерно, що єктенії мирна, мала, прохальна, а також благодарна на Літургії, наприкінці містять заклик священнослужителя: «Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо», на який вірні відповідають: «Тобі, Господи».
Прохання свої ми, як свобідні особи, що також мають власну волю, певні власні бажання, уже висловили, наших небесних заступників на поміч прикликали. Тепер залишається власну волю підпорядкувати волі Божій. Дати Господеві простір для дії. Бо часто ми своїми надмірними зусиллями, стараннями, бажанням усе контролювати і вирішувати по-людськи, «житейськім попеченієм», яке намагаємось відкласти під час Херувимської пісні на Літургії, не залишаємо місця для Божої благодаті.
А Він знає краще, як, коли, в який спосіб виконати наші, без сумніву, добрі прохання. Однак цінує нашу волю. Якщо людина вирішила сама все у своєму житті влаштовувати своїм розумом та своїми силами, Господь їй таку можливість дасть, але от на скільки цього ресурсу вистачить – це вже інше питання.
Тому, попросивши щось у Бога, важливо наприкінці з покорою (а її зовнішньо ілюструє літургійний жест схиляння голови) «самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддати». Щоб Він цим зайнявся: влаштував обставини, надихнув і скерував нас до подальших дій.
Віддавши в Божі руки наші турботи, з якими ми прийшли на богослужіння, на різноманітні виголоси священика вкінці єктеній, які насправді є логічним продовженням невиправдано потиху читаних ним молитов, відповідаємо: «Амінь». Чим підтверджуємо, що «Йому належить усяка слава, честь і поклоніння», що «Його є влада і Його єсть царство і сила, і слава», що «Він благий і чоловіколюбець», що «Він Бог наш», «Бог милости, ласк і чоловіколюбности», «цар миру і Спас душ наших», що «Його хвалять усі сили небесні», тому хвалимо Його у Пресвятій Тройці і ми, віруючи, що Він виконає все, про що просимо, згідно зі Своєю волею – виконає якнайкраще.
